АФГАНІСТАН - ТИ БІЛЬ МОЄЇ ДУШІ
Мета: ознайомити учні з передумовами афганської війни; через поезію і пісні донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорсткість; виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.
Обладнання: комп’ютер, проектор, мультимедійна дошка записи пісень, відеофільм.
Хід виховного західу
Учитель. Шановні гості, вчителі, учні нашої школи! 15 лютого у нашій країні відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.
Що ми знаємо про афганську війну? Звичайно, можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна у цифрах – це страшно і моторошно.
Учитель. На нашому заході присутні воїни-інтернаціоналісти, односельці, яким випала нелегка місія виконувати свій обов’язок воїнів строкової служби в Афганістані:
Гришко Юрій Дмитрович
Зіненко Віталій Олександрович
Кулинич Сергій Іванович
15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амудар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні загинуло понад 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.
Афганістан – це держава, що розташована в Південно-Східній Азії, де проживає 23,8 млн (2002 р.) чоловік, з них 8 млн – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазайці.
До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.
70% площі Афганістану зайнято горами з рідкою рослинністю, через його територію простягається гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7-8 тисяч метрів. Велика частка населення проживає в аулах. Близько 3 млн чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичного допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність – ось ознаки соціально-економічного становища країни.
У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха й проголосив Афганістан республікою. У країні спалахнула громадянська війна.
У грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичному режиму НДПА Бабрака Кармеля реальну воєнну підготовку. 27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони стали учасниками бойових дій по всій території. Присутність чужоземних військи на території країни викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984-1985 роки.
Про те, що готують введення обмеженого контингенту в Афганістан, звичайно, не знали. Але було передчуття чогось незвичайного.
Розповідає Сергій Червонописький, полковник у відставці, голова комітету ветеранів війни при КМ:
“Домисли і чутки були різними, але ми вирішили, що нас відправляють в Іран. І дуже здивувалися, коли довідалися, що летимо в Афганістан. Перебуваючи над територією ДРА, я з кабіни пілота побачив заграву. Вирішив, що йде бій. Але то горів ІЛ-76. Машина, йдучи на посадку, врізалась у гірську вершину. Загинуло 7 членів екіпажу і 34 десантники”.
Для них 10-річна війна, яка була і залишається своєю, закінчилась, не почавшись… і не тільки для них. Про це говорили лише через роки.
Учитель. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ.
І вони, сліпо обдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем і мечем”
Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов’язки в Іспанії, Угорщині, Чехії.
Афган плював їм кулями в обличчя. За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?
Пісня гр.. Любе «Солдат»
Пелешенко Славік. Засинають піски – невблаганно, пекучо і сухо,
А у флягах – ні грама, ні краплі води.
І прицільним свинцем звідусіль огризаються “духи”,
Смерте, у свою одведи, одведи, одведи…
Телепко Альона. Подумати, -
Як легко вбити людину
І як важко після цього жити,
І я – уже жива мішень.
І по мені уже стріляють,
І хоч невесело від того,
Що мішень,
Зате радію, що жива.
Пелешенко Альона.
Їх немає вини –
Цих обшуканих юних Іванів,
Що орошують кров’ю
Сипучі і згірклі піски.
Їм нема, що робить
В цім далекім, чужому Афгані,
І за що побратими кладуть українські кістки?
Учитель. Гинули не тільки українські юнаки. А й хлопці з усього Радянського Союзу, що були призвані на службу до Афганістану, гинули й афганці.
Дзюбенко Анна.
Будь же проклята доба,
Коли в ранах конають солдати,
А комусь на погони
Кидають криваві зірки,
Як від суму сивіє
У думах згорьована мати,
Що і досі не вірить
В гіркі похоронні рядки…
Шарка Юлія.
Чекала мати,
Так чекала сина!
Цвіла і одцвітала калина,
Додолу стиглі ягоди ронила…
Та де ж у неї бралась тая сила –
Вже й після похоронки ждати сина!?
Все бачила у снах чи в маренні:
Десь на чужому полі він поранений,
І кличе маму дать води напитися.
Довіку сон той буде мамі снитися.
І ніч, і день, із жалем і печалями.
Він знов безсонням в шибку стукає
І серце материнське повнить мукою.
Сисенко Катерина.
Але сина нема!
І ніколи вже більше не буде,
І їх тисячі більш
Не воскреснуть, не стануть з могил.
Там, в Афганських пісках,
Прошивали на виліт їм груди,
Й на вустах запікався
Густий і задимлений пил…
Учитель. І не тільки синів у матерів забирала війна, а й забирала батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться додому. А поки не було тата, вони розмовляли з їхніми портретами.
Кривчун Анна.
Літо проминуло, і прийшла зима,
А тебе, наш любий, все нема й нема.
Може, заблукав ти, чи поліг в бою,
Ставши враз зорею у чужім краю?
Пролетіли роки, весни відцвіли,
Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.
Лиш про тебе згадка – фронтові листи,
У яких і досі ще воюєш ти.
Учитель. Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати.
У своїх снах хлопці бачили не тільки свій дім, а й коханих, яких вони залишили і пообіцяли їм повернутися додому живими.
Хожій Олександр.
А може, правда, - сон це?
На землю впало сонце
І обсмалило чуба.
Німіють спраглі губи.
І обсипає жаром…
Боєць на ношах марить.
Феофанова Анастасія.
Затиск руками хлопець рану,
А кров між пальцями біжить.
Мені вмирати рано, рано,
Я хочу жити, жити, жить.
І до кінця він сподівався,
Але йому не повезло.
Ні болю й страху не було…
Він помер, лише здивувався…
Плюйко Юлія.
Спить у гільзах патронів
Чорне горе мільйонів.
Сплять повішені очі.
Сплять прокльони жіночі.
Сплять уста спопелілі,
Сплять гіркоти вловимі,
Бухенвальди, Афгани, Хатині.
Сплять розстріляні крики, -
Людське горе велике,
Що палило нам груди…
Не будіть його, люди.
Гарбуз Наташа.
Ніч присіла погрітись до вічних вогнів,
Навіть місяць світити в цю мить не посмів,
Бо на вічне таємне посходились зорі,
Їх покликала ніч, почорніла від горя.
Вже світлішає схід,
Сипле роси ясні в оболоні,
А ключі від Афганських всіх бід
Ранок міцно затис у долонях.
Дзюбенко Анна.
Коли ранок росу із прозорого сипле подолу,
Мене серце веде, мов невгаслий вогонь маяка,
До струнких пірамід назавжди скам’янілого бою,
Над яким зазоріє пронизливість тиші гірка.
Мені пам’ять нести по дорозі життя кам’янистій,
Загортати планету в пекучі її рушники.
І про спокій забудь, непокоїти душі, як пісня,
І палати, мов факел, в кільці нерозривнім руці.
Учитель. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну, не минули вони й нашого краю. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18-19 років, коли тільки починаєш життя.
- Пам’ять про мертвих вшановують хвилиною мовчання. Ніхто не рахував, скільки довелося б нам мовчати, коли б так пом’янули кожного вбитого. Помовчімо хоча б хвилину. За всіх, адже страшна смерть будь-якої людини.
Встаньмо, постіймо хвилину, нехай у нас не заболять ноги, а тільки защемлять серця за тих, кого серед нас нема, хто лежить у землі, світить нам з небес, а може, з підбитим крилом не перелетить Афганської гори.
Хто на пластмасових, хто на костилях, хто на власних ногах поверталися хлопці додому. Не всі. Частину Бог забрав до себе. А вони таки молилися до нього: і ті, що вірили, і ті, що стали вірити лише на війні. Можливо, ця віра і підтримала їх, - віра в Бога і в Матір. Що таке війна? Про це нам краще розповість Кулинич Сергій Іванович.
Учитель. Сьогодні не можна також не згадати розповіді Сергія Носаня, автора однієї із статей газети “Нова доба”.
“Одного разу, повертаючись з Києва в Черкаси, - згадує Сергій, - водій автобуса увімкнув магнітофон. У салон долинув тихий перебіг гітарних струн і голос Розенбаума…
Коли знаменитий бард завів пісню “Чорний тюльпан”, кілька чоловік встали. Це були молоді хлопці, і лише один серед них – літній чоловік.
Всі вони, на загальний подив пасажирів, мовчки стояли, аж поки не залунала інша пісня.
Сергій звернувся до юнака, який знову сів на своє місце:
- Скажіть, а чому ви стоячи слухали пісню, а решта пасажирів сиділа?
- Тому що вони не знають того, що довелося нам пережити в Афгані.
Юнак замовк, відкинув голову на спинку сидіння і заплющив очі, згадуючи про щось болюче”.
І невже можна забути оту згорьовану неньку, оті виплакані сльози над цинковими хлопчиками, яких у Союз привозив “чорний тюльпан”. Так називався літак, який щодоби вивозив гроби загиблих до Союзу… Але одного разу його підбили над Джалалабадом, і Розенбаум описав цей жахливий момент у своїй пісні “Чорний тюльпан”.
Відео «Чорний тюльпан»
Учитель. Наші душі радіють за хлопців, які повернулися додому.
І поки на землі існують гарячі точки, і поки порушується біблійна заповідь “Не вбивай!”, ми не повинні заспокоюватися. Там, пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.
Воїни-афганці… Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. А цю війну називаємо помилковою. Біля 70 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Проте вони не знали, що їх онуків також будуть називати ветеранами.
Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, думках. Вони на це заслуговують.
До слова запрошуємо голову сільської ради Балюка Івана Ананійовича.
Пісня у виконанні Чистякова Дмитра Петровича «Бросок на небеса»
Учитель. Шановні воїни – інтернаціоналісти, ми пишаємося Вами, горді тим, що поруч з нами живуть такі мужні, відважні, рішучі чоловіки. Здоров’я вам, сімейного благополуччя, і пам’ятайте, що час – найкращий лікар для душі та тілесних ран. Тож прийдіть додому, розкажіть про почуте вами своїм батькам, сусідам, бо про це повинні пам’ятати всі. Ми будем довго пам'ятати і вам забути не дамо.
Сьогодні поруч з нами були воїни – інтернаціоналісти. Ми висловлюємо їм глибку вдячність і шану.
Нашим гостям і всім присутнім у залі бажаю здоров’я, щастя, миру, душевного спокою, злагоди, добробуту у великому домі, який зветься – Україна.
Пісня у виконанні Виповсько Марини «Україна»
|